SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 
Закрыть

БЛОГ ІРИНИ КВАСНИЦІ

Тижневик «Українське слово»Великий світ маленької дитини

  • 12.06.2012 2011
  • Коментарі: (0)

 

Тижневик «Українське слово» № 25 від 19.06.2008 р.

Великий світ маленької дитини

      Посеред маршруту Київ — Канів, у гавані Дніпра розташувалося місто Ржищів. Саме тут п’ять років тому споруджено перший у світі пам’ятник до 110-ї річниці відкриття Трипільської культури (автор — Анатолій Гайдамака, лауреат Шевченківської премії), тут же закладено Трипільський сквер.

Уже далеко за межі міста покотилася слава про обласний фольклорно-етнографічний фестиваль «Ржищівський вінок», у рамках якого проходять науково-практичні та ознайомчі семінари з археологічних досліджень, відбуваються виставки-ярмарки творів народних майстрів, огляди фольклорно-етнографічних колективів области.

Україна - моя родина

По дорозі до Ржищева мені пощастило познайомитися з Іриною Квасницею, президентом асоціації «Спадщина України». Ірина Юліянівна поспішала до дошкільного навчального закладу «Калинка» на свято «Великодній передзвін». Це вона розробила програму курсу «Народознавство України: народи Великої України» для дитячих садочків та підготовчої школи. Автор і розробник програми їхала на свято, яке підготувала середня група вихованців «Вишенька». Завважмо: хвилювалася вона не менше за дітей.

— Україна починається з кожного із нас, — вела розмову пані Ірина. — Ось, скажімо, — «Україна — це моя сім’я». Все починається з малого. Дитина насамперед має знати, хто її мама, татусь, братик, сестричка. Діткам дуже добре вдається передавати це у розповідях, малюнках, піснях. Трохи згодом вони пізнають іншу тему: «Україна — це моя родина». Ось тут малеча розповідає про своїх дідусів, бабусь, тіток та дядьків. Своїми малюнками діти розкривають тему «Хто в родині старший», влаштовують виставки робіт «Дарунок дідусеві та бабусі».

Формується світогляд дитини, і вона вже розуміє «святе слово благословенної землі». До цієї теми Ірина Юліянівна написала сценарій, об’єднавши святкування роковин Кобзаря та День української державної мови.

Переступаємо поріг «Калинки». Нас зустрічають і приємно вражають затишні, естетично й неповторно оформлені кімнати для груп: «Віночок», «Соняшник», «Ангелятко», «Дзвіночок». Тут настільки все продумано й вишукано, що, приміром, у групі «Дзвіночок» відповідно й спальня під колір дзвіночка — блакитна. На першому поверсі — фітобар. Дітки мають можливість випити смачного чаю із запашних квітів та ягід, які ростуть у цій місцевості.

Господиня кабінету образотворчої діяльності — Віра Панасівна Борисполець. Обличчя гостей стають світлішими й добрішими, коли споглядають вироби маленьких умільців. Чомусь подумалось: дай Боже, аби вдалося ось так, упродовж усього життя, крок за кроком прищеплюючи любов до прекрасного у малечі, зуміти не лише передати накопичений багаж народних традицій, звичаїв, а й зберегти це прекрасне на всі свої літа.

Прийшла весна-красна

Святково прибрана зала. Вишивані рушники, вербові гілочки, писанки-витинанки. Стіл, накритий скатертиною. На ньому у кошику лежать розмальовані дітками писанки, які вони з любов’ю роздають після свята батькам і гостям. У залі панує атмосфера свята і гармонії. Звучить голос Матері-України: «А вже весна красна...» У віночках, вишиванках виходять маленькі громадяни України. І котиться дзвінка пісня.

Дітки не просто дійові особи, вони — представники народів України: білоруси, євреї, поляки, німці... Вихователі вчать толерантно й делікатно ставитися до представників інших релігій та віросповідань.

Дівчинка-україночка розповідає, як разом малювали «дерево-родину», а ще — «волове око» і неньку Україну. Хлопчик, який представляє білоруса, запевняє; один у нас Бог, одна у нас доля, одна на всіх земля.

І справді, варто прислухатися дорослим, як упевнено промовляють дитячі вуста:

 

          Ми хліб святий їмо у спільній хаті,

          Що зветься Україна й є нам мати,

          Шануймось і любімося усі,

          Бо ми — брати на українській цій землі!

 

Світлана Григорівна Бойко, завідувач дошкільного навчального закладу «Калинка», не приховує, що, коли ще була дитиною, дуже любила дитячий садок. Саме цього сьогодні й прагне досягти, аби кожна дитина із задоволенням ішла до їхнього закладу. І це, справді, так. Батьки переважно працюють у столиці і повністю покладаються на вихователів. Вони навіть просять створити групу-п’ятиденку.

 

Педагог від народження

Світлана Григорівна народилася у Ржищеві. Лише роки навчання на вихователя у Богуславі (бо, на жаль, у місцевому педучилищі не готували спеціалістів за цим фахом), розділяли її з рідним містом. У неї дід — Петро Олександрович Гордієнко (на жаль, покійний) — педагог. Свого часу був директором місцевої школи, а у Другу світову війну працював у дитячому будинку в Богуславі. Потім професію продовжила мама — Лідія Петрівна, нині на заслуженому відпочинку. Мабуть, і не дивно, що Світлана Григорівна пішла їхніми стопами. Працювати починала вихователем у дитячому садочку «Сонечко», а з 1996-го — завідувач у «Калинці».

— Це мій дім, іншої професії навіть не уявляю, — каже сама Світлана Григорівна. — У нас 16 педагогічних працівників — вихователі, художній керівник, музкерівник. У садочку сім груп, і кожна має своє обличчя. Приміром, раніше була група «Сонечко», а згодом вихователі з дітками дійшли висновку, що їм більше подобається назва «Соняшник». Група найменшеньких раніше називалася «Карапузи», а нині — «Ангелятко».

Милують око кумедні іграшки із глини, які майстерно створили маленькі вихованці разом зі своїми вихователями. Господь обдарував їх чудовим краєм. На Іван-горі беруть білу глину, а майстерности не позичати. Віра Петрівна Борисполець — вихователь з образотворчого мистецтва. Вона навчає цієї майстерности і дорослих, і дітей. А ще — працює творча група вихователів. Коли настає тиха година, вони творять — ліплять із глини, розмальовують вироби. До кожної пори року вироби виставляють на огляд. Нещодавно провели виставки з нагоди Шевченківських днів та Маминого свята.

— Експеримент має стати реальністю в Україні, — говорили вихователі, підсумовуючи апробацію програми. — І тільки тоді буде нація. І тільки тоді буде результат.

 

Людмила ЧЕЧЕЛЬ,

світлина автора

Коментарі

Редактирование коментария


Залишити коментар



Надрукуйте цифри з картинки:

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER