SiteHeart

"Спадщина Украiни" Західно-Українська Асоціація

Контакти:

ukr.spadshina@gmail.com
час роботи с 9-00 до 17-00

 

Мій кошик:

У кошику 0 товарів
на суму 0.00 грн

 

Закрыть

Календар подій

prev

Березень 2024

prev
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

 Усі події

Головна / Програми асоціації / Видатні українці / Грінченко Борис Дмитрович

Грінченко Борис Дмитрович


Залюблений у рідний народ, його самобутню культуру, Борис Дмитрович Грінченко страждав від того, що як педагог був змушений втілювати в життя русифікаторську політику царського уряду. Щодня стикаючись із сумнівними наслідками навчання дітей малозрозумілою для них мовою, молодий учитель вирішив таємно викладати їм українську грамоту. В 1888 р. він склав та розмалював буквар, за яким навчав учнів, а разом з ними і свою доньку, бажаючи, як сам писав, щоб рідною мовою озивалася до них наука. У наступному 1889 р. Борис Дмитрович Грінченко створив ще один рукописний підручник — першу після букваря книжку для читання «Рідне слово».

Ці підручники не були єдиними саморобними книжками у спеціальній бібліотечці яку збирав учитель для школярів. Оскільки українських дитячих книжок бракувало, він у такий же спосіб «випускав» свої переклади та оригінальні твори, складав збірнички творів інших письменників. Так з’явився на світ журнал «Квітка», в якому вміщувалися оповідання, загадки, вірші й невеликі статті науково-популярного характеру. Номери часопису, надзвичайно старанно, розбірливо написані, густо оздоблені малюнками, справляли сильне враження на маленьких читачів.

Зрозуміло, що вся ця «видавнича» робота трималася у великій таємниці. Обставини ускладнювалися тим, що Борис Дмитрович Грінченко після ув’язнення ще в юнацькі роки перебував під постійним наглядом поліції. Тому навчання в Олексіївській школі було організовано таким чином : у школі учні працювали з офіційно визнаними підручниками й усі роботи виконували російською мовою, але необхідні пояснення вчитель робив українською ; час від часу, як нагорода за виконані поза уроками обов’язкові письмові завдання, в класі проводилося колективне читання українських книжок. Крім того, діти декламували вивчені дома українські вірші і слухали лекції з українознавства. Вдома вони писали рідною мовою вірші, оповідання (учні «видавали» рукописний журнал «Думка»), а також обов’язкові рецензії на прочитані книжки.

Як пізніше згадувала Марія Миколаївна Грінченко, в шкільній бібліотеці зберігалася лише офіційно дозволена література. Дітям ці книжки здавалися нудними й незрозумілими, тому вони неохоче їх брали, адже, повертаючи книжку, треба було обов’язково відповісти на кілька запитань за її змістом. Значно більше подобалися їм книжки з домашньої бібліотеки Бориса Дмитровича Грінченка. Біля сіней у вчительській хаті була спеціальна комірчина, де й збиралися рукописні книжки й журнали, а також цікава, але не дозволена для використання у шкільних книгозбірнях російська дитяча література. Кожне з цих видань було обгорнуте газетою. Учні добре знали, що книжку в газеті до приносити не можна. Прочитавши її, треба на аркуші паперу написати своє прізвище та свої враження і вкласти між сторінками. В суботу, йдучи до школи, книжки заносили в комірчину. Єдиним можливим покаранням за порушення правил могла стати заборона брати нові книжки «з дому», але приводу для його застосування жодного разу не було.

Незважаючи на всі застережні заходи, до шкільної ради все ж доходили чутки, що в Олексіївській школі навчають українською мовою, читають заборонені книжки. Але спеціальна перевірка не дала конкретних матеріалів для обвинувачень, і робота продовжувалася.

В результаті навчання, згадувала Марія Миколаївна Грінченко, учні знали, що «єсть мови українська та московська, а не панська й мужицька, і добре тямили, що в школі треба відповідати тією мовою, якою до тебе говорять. Через те й відповідали вони начальству завсігди по-московському… Отже, хоч і не вкраїнська була школа в Олексіївці, та все ж, вивчившися школярі в їй, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, знали про тяжке, безправне становище України, знали про Галичину напевне більше, ніж тодішній пересічний українець-інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою».

ВИЯВИЛИ ПОМИЛКУ? Виділіть слово і натисніть CTRL+ENTER